У сучасному світі все частіше можна спостерігати, як вимоги християнства вступають в протиріччя з тим, що пропонує світ: суспільство, культура, світська система цінностей.
Сексуальність – це сфера, в якій ці контрасти проявляються найбільш гостро і драматично. Запитання про цнотливість, вірність, про те, що пристойно, а що ні, і, нарешті, питання про наявність або відсутність сексуальних відносин до шлюбу стають справжнім каменем спотикання для молодих християн.
..жінка така – оздоба чоловіка свого, якому вона віддає найніжнішу прив’язаність. Вона – товаришка всіх хвилин його життя, вміє знайти тисячі обставин, аби йому сподобатися і стати йому милою. Він знайде в ній утіху у своїй хворобі, біля неї відпочине після клопіткої праці та марудних справ. Якщо жінка зуміє завоювати його довіру, він звертатиметься до неї по пораду, шануватиме її думку, і тільки з нею провадитиме справи.
“…дружини, коріться своїм чоловікам1…” (Еф. 5,33).
Ці слова апостола Павла найбільше засмучують сучасних жінок, адже в наш час так багато говориться про різні феменістичні рухи. Спробуємо тут трохи розібратися.
Звичайно, ми не претендуємо на якесь оригінальне або нове тлумачення, тим більше, що це місце з послання апостола Павла до Ефесян не раз коментували знамениті християнські автори. Однак можна почути, що апоcтол Павло багато чого писав, але те все стосувалося стародавнього суспільства, і воно трохи не підходить нашому “продвинутому” часу.
Про що б людина не говорила і як би не «проштовхувала» свою тему, її почують і оцінять лише тоді, коли вона живе тим, про що йдеться, коли вона вся «в темі». Саме тому я змушений завчасно зізнатися, що ніколи не любив і, відповідно, через те, що я «не в темі», нічого не скажу про любов зі свого досвіду. Усе, що я тут пишу, — лише роздуми…
Те, що я не любив, мені стало зрозуміло, коли, переступивши поріг храму, я почув про Того, Хто не міг не любити навіть тоді, коли Його розпинали на Хресті. Я не один такий. Ось уже дві тисячі років це повторюється з кожним із нас: Він не міг не любити, а я не можу полюбити. Інакше кажучи, мені дуже важко ступити на вузьку дорогу усвідомленої, розумної любові, де думка випереджує вчинок, а джерелом думки є любов. Мені здається зухвалою й незручною думка, яку принесло у світ християнство: любити треба навчитися. Про це знав ще Сократ і безліч філософів, яких можна сміливо назвати «християнами до Христа». Але це знання просто залишилося монументом невдалої любові. Це знаємо і ми, сучасники, але не розуміємо простої істини: просіть, і буде вам дано (Мф. 7, 7), адже дане буде не тільки знання, але й сила, яка втілює його в життя. Тому «заспівати пісню» про любов мені не вдасться, але я спробую зробити ремікс, використовуючи життєвий досвід тих людей, які дійсно любили й розкрили всю красу людини в любові — цьому постійному відчутті присутності когось іншого в кожній обставині нашого життя. Адже любов — це творчість, а якщо точніше, співтворчість, яка перетворює кожну мить нашого життя; це творіння «з нічого», причому вінець цієї співтворчості — людина.