Коли поглянути в молитвослов, то нас може вразити, як багато в молитвах, звернених до Бога, йдеться про гріх. Святі, що склали ці молитви, постійно визнавали себе грішниками, шукаючи милосердя Божого. Щоранку нам слід згадувати перед лицем Божим: «…Бо беззаконня мої я знаю, і гріх мій завжди переді мною. Перед Тобою, Господи, я згрішив, перед Тобою зло вчинив, тому правий Ти в Своїх словах, коли будеш судити» (Пс. 50,4-5).
«Заздрість – двигун прогресу, – заявляють деякі, – адже, якщо б її не було, ми б так і сиділи в кам’яному віці. А так подивився, як у сусіда – сам ще краще зробив, побачив досягнення іншого – сам чогось став прагнути». Бог не тільки в Євангелії, але навіть ще в Старому Завіті заповідає: «Не зазіхатимеш на …. ближнього твого» (Вих. 20,17). Заздрість небезпечна, але не завжди вдається розпізнати її в собі. Як з нею боротися?
Людей завжди хвилювало питання в чому причина і в чому сенс страждань? Чому вся історія людства написана сльозами та кров’ю?
Господь створив людину на Свій образ і Свою подобу. Образ Божий в людині – це її душа, її безсмертя. Подоба – свобідна воля. Іван Золотоустий вважає: «Що є ще одна риса подоби Божої – це влада над видимим світом». Господь створив людину і зробив її володарем і царем землі. Преподобний Максим Ісповідник говорив: «Людина стоїть на межі двох світів: духовного і матеріального».
Земне життя подібне до шляху. І ходимо ми серед духовних зміїв і скорпіонів. Змії – це демони, отрута – це гріхи. Якщо ми встигнемо поглянути на Хрест, а «поглянути» – це покаятися від душі, то ми не помремо, ми будемо врятовані, лиш би покаяння наше було щирим.
Господь говорить, що кожна людина, яка вірить в Нього має життя вічне. Ми віримо в Ісуса Христа, ми називаємо себе християнами, але чи всі ми спасемося? Господь говорить про іншу – глибоку віру, про віру, яка стає правилом нашого життя, внутрішнім змістом нашої душі. Це та віра, при якій, читаючи Євангеліє, ми сприймаємо кожне слово як світло та істину. При такому читанні Євангелія ми сприймаємо написане як слова Господа, які звернені до нас. Спасеться та людина, яка живе вірою.
16 (3 вересня) свята Церква вшановує пам’ять святого священномученика Антима, єпископа Нікомедійського. У часі одного із гонінь на християн, на прохання своїх вірних, єпископ Антим втік із міста і жив в одному селі, як простий селянин. Єпископа розшукувала римська влада, щоб його стратити. Одного дня загін воїнів зайшов в поселення, де переховувався Антим. Коли воїни зустріли Антима, то запитали чи він не знає, де переховується Нікомедійський єпископ. Антим відповів, що знає і покаже його їм, але спочатку він просив, щоб вони зайшли до нього в оселю і відпочили з дороги. Воїни погодилися. Антим поставив на стіл свою скромну трапезу, – все, що в нього було і став радо прислуговувати біля «гостей». Після трапези він сказав: «Я – Антим, беріть мене». Воїни були зворушені гостинністю старця, порадившись між собою, сказали йому: «Антиме, ми повернемося назад і скажемо, що не знайшли тебе, а ти в цей час втікай звідси». На що єпископ відповів: «Ціле своє життя я вчив людей, щоб вони були правдомовні, і чи повинен я на старості літ вводити вас у гріхи! Будь-яка брехня – це страшний гріх, а тим більше брехня своєму імператору, тому виконуйте те, що від вас вимагається». Воїни повели Антима в Нікомедію. Під час своєї мандрівки єпископ вчив їх правд віри, а приклад старця та його слова так зворушили серця воїнів, що вони просили, щоб він їх хрестив. І коли вони підійшли до річки. То всі воїни прийняли Святе Хрещення.