І благав його вельми, щоб не виганяв їх з краю.
А було там на узгір’ї велике стадо свиней, що паслося собі.
Тож удалися до нього з проханням:
“Пошли нас у тих безрогих, щоб ми ввійшли в них.”
І дозволив він їм.
І вийшовши, нечисті духи ввійшли у свиней,
тож кинулось стадо – близько дві тисячі! –
з кручі у море та й потопилось у морі.
А пастухи їхні повтікали й порозповідали
про те в місті та по селах, –
то й повиходили побачити, що сталось.
“…дружини, коріться своїм чоловікам1…” (Еф. 5,33).
Ці слова апостола Павла найбільше засмучують сучасних жінок, адже в наш час так багато говориться про різні феменістичні рухи. Спробуємо тут трохи розібратися.
Звичайно, ми не претендуємо на якесь оригінальне або нове тлумачення, тим більше, що це місце з послання апостола Павла до Ефесян не раз коментували знамениті християнські автори. Однак можна почути, що апоcтол Павло багато чого писав, але те все стосувалося стародавнього суспільства, і воно трохи не підходить нашому “продвинутому” часу.
Для Адама Господь дав можливість оправдатися. У чому ж полягало його оправдання? Воно мало відбутися тоді, коли б Адам сказав: «Господи, прости». Але, на жаль, ні Адам, ні Єва не сказали: «Господи, прости». Але шукали одного: хтось є винним, тільки не я. Тоді людина була вигнана із раю. Господь сказав: «…аби лишень він не простяг своєї руки й не взяв ще й з дерева життя, а з’ївши, не став жити повіки» (Бут. 3,22).
Святе Письмо говорить дуже цікаві речі, що, коли людина простягнула руку до дерева пізнання добра і зла, а вона не просто її простягнула сама по собі. Святе Письмо згадує про спокусу, про ту пропозицію, яка була людині запропонована. У чому ж полягала ця пропозиція?
Іван Золотоустий говорить, що диявол не знав у чому була заборона, але він забажав вивідати в людини: яку ж Заповідь Господь дав людині? І коли він вперше запитував у людини: «…Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саду?». Жінка відповіла змієві: «Нам дозволено їсти плоди з дерев, що в саду. Тільки плід з дерева, що посеред саду, Бог наказав нам: «Не їжте його, ані не доторкайтесь, а то помрете» (Бут. 3,1-3). І тоді, звичайно, він уже знав, що має чинити, щоб людину звести і спокусити, щоб вона переступила те, що їй заборонив Господь. Ми не можемо сказати, що людина, ніби не знала, ніби не розуміла деяких речей, адже вона змогла дати ім’я усьому творінню.
Дві тисячі років слова Христа хвилюють людство: гріють одних і обпікають інших; сьогодні втішають — завтра тривожать. І як дві тисячі років тому відходили від Нього слухачі, які не могли вмістити всю глибину цих слів, так і сьогодні багато хто полишає Його Церкву збентеженим.
Ніхто не може знати, чи не виявиться він завтра серед тих, хто відійшов.
Люди приходили до Нього і йшли від Нього. Солодкість слів вабила, а суворість вимог відштовхувала. То могутнє тяжіння, то несподіване відштовхування. Постійна атмосфера сумнівів: «Чи може із Назарету бути щось добре?»